пʼятниця, 1 квітня 2016 р.

Книга у моєму житті

* * *
Книга вчить, як на світі жить
Народна мудрість
У ранньому дитинстві ми вперше знайомимося з книгою. Перші казки, вірші, оповідання нам читають батьки. А потім ми й самі навчаємось розуміти друковане слово.
Книга з’явилася тому, що люди завжди прагнули зберегти і передати для нащадків свою мудрість, знання, красу художнього слова. З історії знаємо, що спочатку писали на глиняних табличка, папірусі, пергаменті. Лише згодом винайшли папір і почали друкувати книги.
Перші книги були рукописними. Їх створення займало чимало часу і сил. Витоки вітчизняної рукописної книги починаються з часів Київської Русі. Завдяки літописам, які створювалися у монастирях, ми сьогодні маємо змогу знати про те, як жили наші предки. Сьогодні важко уявити наше життя без книг. Вони допомагають нам здобувати освіту, дізнаватися більше про навколишній світ, життя інших людей. Друковане слово нерідко стає порадником у різних життєвих ситуаціях. Книги – це справжня скарбничка мудрості. Недаремно здавна люди збирали книги, створювали бібліотеки, щоб зберегти ту інформацію, яка міститься у книгах. У Львові на одному з приміщень місцевої книгозбірні зроблено напис латинською мовою «Тут мертві живуть і німі розмовляють». Бо й справді, у книгах залишаються жити думки, прагнення, мрії не лише написаних сучасників, а й представників минулих поколінь.
Книжна наука в нашій Батьківщині почалася за часів князювання Володимира. Ще більшого розквіту здобула при Ярославові Мудрому. В одному з тогочасних літописів зазначається, що князь кохався в церковних уставах, часто читав їх вдень і вночі. Він зібрав багато писарів, якіперекладали книги з грецької мови на слов'янську.
Народна мудрість каже, що книга вчить, як на світі жити. І це дійсно так… Вона розкриває нам цікавий світ, допомагає мандрувати через століття і краще розуміє сьогодення.
(Химинець Василина, 5 клас)

* * *
Нам важко уявити світ без книг. Книга в житті кожної людини з’являється в ранньому дитинстві, коли батьки читають нам казки, вірші, оповідання.
Першою моєю книжкою була абетка з картинками до букв.завдяки їй навчилась читати. Пізніше я почала читати казки про принцес, герої яких мене захоплювали своєю фантазією. Потім я почала читати художню літературу про життя людей. Із книги я дізнаюсь дивовижні таємниці, життя людей з усіх куточків світу, корисні поради. Читати потрібно уважно, для того, щоб добре зрозуміти зміст і розкрити перед собою світ цікавих пригод і подій, душевних переживань.
Велику роль у шкільному житті мають підручники, без яких не можн одержати знання. Також за допомогою енциклопедії я одержую більш широкі знання.
Та все ж таки книга – невід’ємна частина людської культури, справжнє джерело різноманітних знань. І лише від людей залежить, чи викорстовуватимуть вони їх на благо собі та оточуючим, чи навпаки.
(Сайкевич Софія, 6 клас)

* * *
Книга в моєму житті дуже важлива. З книг дізнаюсь багато нового та цікавого. Я щовечора читаю книги, в основному енциклопедії про тварин. У них розповідається про свійських тварин, як правильно за ними доглядати, та чим годувати. Дуже цікаво дізнаватися про різні породи собак, котів, і де їх було виведено. Також подобається читати і про хижих тварин і птахів, про те, чим вони живляться, і як доглядають за своїм потомством, для мене це дуже цікаво.
Читати книжки потрібно, з них ми черпаємо знання. У книжках письменники описують минуле нашого народу, щоб ми знали важливі події, та людей які багато зробили для нашого щасливого майбутнього, а пізніше ми ці знання передамо нашим дітям. Кнмга – це наш друг, якмй поведе нас по життю.
(Гаврилюк Юра, 7 клас)

понеділок, 29 лютого 2016 р.

Немає магії сильнішої, ніж магія слів

Історія заснування Міжнародного дня рідної мови є відносно недовгою. На пропозицію держав-членів ЮНЕСКО Генеральна конференція організації у листопаді 1999 року проголосила Міжнародний день рідної мови, що вперше відзначався 21 лютого 2001 року на церемонії у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Заснування дня мови сьогодні має велике значення, оскільки, за оцінками фахівців, з існуючих нині у світі 6000 мов чимала кількість перебуває під загрозою зникнення у найближчі десятиліття. Привернення уваги світової громадськості до цієї теми - серйозний крок до визнання необхідності захистити різноманітність культур. І хоч у народі кажуть: "Скільки ти знаєш мов - стільки разів ти людина", пам'ятаймо, що найдосконаліше маємо знати свою, рідну, материнську мову.
Телязькам ЗШ не залишилася осторонь проведення заходів до Дня рідної мови. 22 лютого був проведений виховний захід: "Як парость виноградної лози, плекайте мову". участь у ньому взяли учні 5-6 класів. Вони нагадали усім присутнім про те, що кожному народові дорога його мова. Без мови не може існувати народ, його культура. Мова є одним із найдивовижніших скарбів, які людина створила за свою історію. І продемонстрували усім присутнім, якою багатою і мелодійною є українська мова. Між учнями 8-9 класів був проведений конкурс творчих робіт "Свята і чиста мова материнська". З найцікавішими роботами мали можливість ознайомитися усі учні школи. Також із задоволенням учні взялися за малюнки, присвячені рідній мові. Коригувала проведення усіх заходів вчитель української мови та літератури Горилюк О.М.  Також вона провела тематичні уроки у старших класах на тему: "Любіть Україну у сні й наяву...". Не обійшлося і без інтелектуальних ігор, на яких учні ще раз підтвердили, що гідні називатися "українцями".
І на завершення хочеться ще раз повторити слова М.Рильського: "Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її. Борімося за красу мови, за правильність мови, за багатство мови". І не лише у День рідної мови,  а кожного дня. Бо поки живе рідна мова, доти живе народ.
Горилюк О.М.
    

четвер, 25 лютого 2016 р.

Проект "Жінки у творчості Т.Г.Шевченка"

Паспорт проекту

Доля дівчини і жінки у творчості Т.Шевченка

Кабінет української мови та літератури

Посвята в козачата

Посвята в козачата (для учнів 5 класу)
Переглянути

150 років з д.н. Б.Д.Грінченка

200 років з д.н. Маркіяна Шашкевича

Митрополит Андрей Шептицький

Вислови Андрея Шептицького

Трояндове містечко

   В одному невеличкому містечку жили звичайні люди. Вони думали, що у них життя таке, як у всіх, що у них усе добре. Та насправді воно було похмурим та сумним. Люди не знали, що таке радість життя.  Ходили до церкви, слухалися свого мера Томаса, який мав знати усе про людей, що живуть у його володінні. І таке було у містечку життя. Здавалося б, що усе так буде й надалі.
    Але одного погожого дня, подув вітер з півночі, усі звернули увагу на це. Вітер був сильний, і, здавалося, ніби щось має відбутися. Так і було. У містечко приїхала жити одна жінка зі своєю дочкою. Вони купили собі житло, яке було дуже неохайне. На другий день, зробивши порядок, Роза узялася до роботи, яку любила понад усе.
    Подорожуючи по усіх містечках вона робила свою улюблену справу. Вирощувала квіти – троянди. Віддавала усю любов своїй дочці Вероніці та чудовим квітам. Але у містечку не дуже були їм раді тому, що вони приносили усмішки, радість своїми квітами. А мер Томас тим часом налаштовував усіх проти них, навіть священика, який віддавав себе людям і Богові. Він повинен був служити так, щоб люди відверталися від нових мешканців. Та Роза не звертала уваги на погані витівки злого пана. Любов до квітів її захищала. Та вона розуміла, що повинна об`єднати усіх та навчити відчувати любов та повагу одне до одного.
   Роза відкрила квітковий магазин, у якому були різнокольорові троянди. Люди не заходили, обминали магазин, бо боялися пана Томаса. Але жінка не розчаровувалася. У магазинчику завжди були  відчиненими двері для усіх, а Роза працювала біля своїх квітів. Та люди також почали цікавитися її роботою. Деякі почали заходити і милуватися, а на наступний день дехто навіть купив  ці красиві квіти, від яких відразу ставало тепло на душі, а на серці радісно. 
  Та тим часом Томаса не можна було заспокоїти, він знову почав свої витівки, бо хотів, щоб усі боялися та слухалися його. Священикові наказував проповідувати проти жінки, які хотіли змінити містечко. Та для Рози не все так було погано.  Робота йшла, квіти все більше і більше почали купувати. Жінка заохочувала усіх своєю усмішкою та  добротою.
    Одного разу у магазин зайшов чоловік, який також подорожував, за розмовою з Розою він не помітив, як швидко плинув час. Він запросив її у кіно. Та коли їх не було, сталося дещо погане: викрали з магазину усі квіти. У Рози були певні здогади. Вона хотіла усе кинути та, зібравши свої речі, поїхати з містечка. Удосвіта жінка хотіла залишити містечко, та дочка не хотіла нікуди тікати тому, що полюбила новий будинок, у якому було так чудово, та знайшла нових друзів, що стали для неї дорогими.
   Та не все так погано. Зібравшись з думками, жінка повинна була знайти злодія. Розв’язати проблему потрібно було негайно. Коли жінка пішла до мера містечка, то на великій веранді його будинку вона побачила великі оберемки квітів, що наповнювали увесь будинок. Томас сидів і милувався такими чудовими рослинками. Нарешті він зрозумів, що так полюбили люди, що звеселяло місто. Томас був у захваті. Він попросив вибачення у Рози. Вона зрозуміла, що її мрія збулася: їй вдалося об`єднати людей та дати їм зрозуміти, що є краще життя.
   Роза зі своєю дочкою залишилися у цьому квітучому містечку. У якому усі жили дружньо, немов ті троянди на грядці. Чоловік, який також подорожував, залишився з Розою, бо вона йому дуже сподобалася, він не міг жити далі без неї і без її троянд. Краса квітів зачарувала усіх. Та коли одного разу повіяв знову північний вітер, усі задумались, яких змін чекати…
 Бурчин Тетяна

Стара казка на новий лад розказана


Зібрав якось Лев усю лісову спільноту та й каже:
-                Треба нам , друзі, усім дбати пор спільний добробут. Нелегкі часи настали у нашому лісі і аби убезпечити кожного з нас потрібно зібрати з усіх податки. Створити казну і використовувати її у крайній необхідності.
Усі підтримали володаря. Взялися, для початку, вибирати, хто займеться збором податків, хто оберігатиме казну та розподіляти видатки з неї буде.
Отож, збирати податки мали двоє Вовків-волоцюг, що увесь ліс їх боявся. До кого вони заходили, там відразу чулися крики, виправдання, благання а іноді й плач.
Найважче  було тим, хто був малим та кволим. У того забирали найбільше для «благих» потреб. А хто  хитрішим чи сильнішим був, до того усе часу зайти бракувало, а то й забулися Вовки за нього зовсім.
Позбиравши податки, наставили Ведмедя оберігати спільний скарб. Та як його встерегти?  Дивиться Ведмідь аж у казні і бочки з медом і м’ясце… Та й наш «охоронець» раз у раз то м’ясцем поласує, то медком закусить… Стереже бідолаха, аж важко й поворухнутися.
Розподіляти спільне майно взялася Лисиця. Черга до неї з потребуючих! Хто просить попоїсти дати, бо уже котрий день голодний, тому на лікарства грошей бракує, а у іншого житла немає -  з дітками ніде й перезимувати.
Усіх уважно вислуховує Лисичка і кожному відповідь готова:
-                Щоб мати що їсти, треба не лінуватися і не лише на податки працювати, а ще більше робити потрібно, щоб й собі щось залишалося. Захворіли. Шкода-шкода. Та чому необачні такі були, чому не берегли здоров’я. Самі винуваті. Житла немає. Кому зараз легко жити, у самої ремонт робити потрібно, а то й гостей запросити соромно…
Постояли звірі, напросилися досхочу та й розійшлися із своїми бідами хто куди.
Роботи й у Лисички багато. Треба ж нове житло, більш розкішне, будувати, поки казною вона розпоряджається. Та ще й про Ведмедя й Вовків пам’ятати треба – допомогти чим може, а то он як важко працюють. Лев про себе теж часто нагадує:
-                Не личить мені, царю звірів, задніх пасти, сама розумієш, Лисичко.
А казна ж невічна, швидко розійшлася – ще більше потреб виявилося у лісової влади! А що ж бідним звірятам робити, як далі жити? Думати про це тільки їм і потрібно. Бо зрозуміли, що сподіватися на спільну казну, на бобру владу нема чого.
Отак і у нашому, людському, суспільстві. Поки Вовки, Ведмеді та Лиси наситяться, то на усіх решта тільки й крихти залишаються. А як перевиховати у них їхні звірячі звички або ж наділити рисами інших – мудрих, справедливих, добрих, розумних лідерів – важка сказати. Адже й заєць, убравшись у вовчу шкуру, по-вовчому й вити починає.
Дубчак Марта

Могутня стихія

Твір на протипожежну тематику
учениці 
Телязької ЗШ І-ІІ ст.
Ковальчук Катерини Миколаївни
(вчитель Горилюк О.М.)
Есе
Могутня стихія
Завдяки чому виникла людська цивілізація? Чинників, що сприяли цьому, було чимало. Первісні люди зробили багато відкриттів і чи не найважливішим із них був вогонь. Адже жодна інша істота на Землі не спроможна «зробити» вогонь. Більше того, вона його просто боїться. Зараз нам важко уявити, як вдалося нашим предкам приборкати цю грізну стихію, знайти у ній не ворога, а приятеля, використати її у своїх власних цілях, зрештою, стати «володарем вогню».
Минуло чимало років, поки людина домоглася цього успіху, та чи дійсно вона підкорила собі вогонь? Мабуть, що ні.
Людство постійно розвивається, переходить на нові рубежі свого розвитку, стає володарем планети. Так здається людям. Та часто природа нагадує нам, що це не зовсім так. Ми часто відчуваємо себе такими беззахисними, ницими, коли на планеті відбуваються стихійні лиха: торнадо, цунамі, буревії, повені, пожежі. Тоді людина починає замислюватися над тим, ким вона є на Землі і яке її призначення.
Чи уявляємо ми тепер своє життя без вогню? Однозначно, ні. Без нього людство – приречене. Людський організм не може споживати лише сиру їжу, людське тіло не може себе обігрівати. Сучасна людина просто не пристосована до життя, яким живуть тварини, та, зрештою, яким жили наші предки.
Людство навчилося користуватися привілеями вогню: ми готуємо їжу, ми обігріваємо своє житло, створюємо комфорт. Впродовж віків народ  розумів силу і владу вогню, тому і збереглося у фольклорі багато згадок про цю стихію: «Вогонь і вода – то добро і біда», «Вогонь – біда, а без вогню ще більша біда», «Вогонь і вода добрі служити, та лихі панувати». І у кожному вислові ми відчуваємо, що люди поважають вогонь, шанують його, але й бояться.
Вогонь багато дає людині, та, водночас, в будь-яку хвилину може  усе й забрати. Поки ми уважні з ним, шануємо його, він буде нашим помічником. Та лише хвилинки неуважності буде достатньо аби він став владним жорстоким правителем. І тоді він перетворюється із тихої ватри на непідвладну нікому стихію, тоді він нагадує нам, що не підкорився нам, а лише тимчасово допомагав.
Як часто ми стаємо свідками жахливих трагедій, коли в одну мить людина може втратити усе, над чим працювала все життя, та навіть більше, усе заради чого жила – своїх рідних.

Ми живемо у часи, коли людство не спроможне обійтися без вогню, та ми не повинні забувати про те, що наш помічник без нашої уваги, розсудливості, мудрості може перетворитися на владного господаря. Тому пам’ятаймо: «Вогонь мстить, як його не шанують».

Хороша думка

 Одного літнього сонячного ранку на галявині гралися лісові звірятка. Там зібралися: зайчик, їжачок, білочка та мишка. Вони стрибали, веселилися та й трохи поморилися. Ось і сіли перепочити. Хтось із них під час розмови згадав про зиму, а зайцеві у голову прийшла хороша думка: змайструвати комірчину, де можна було б сховати запаси їжі на зиму. Пропозицію зайця звірята підтримали.
На другий день усі прийшли на галявину, кожен узяв зі собою інструменти і взялися до роботи. Попрацювали декілька днів – і комірчина готова! Неподалік, лісом, пробігали вовк та лисиця. Побачивши як трудяться звірятка, вовчику та лисичці стало цікаво, що там відбувається.
-         Що це ви тут майструєте? - Запитала лисиця.
-         Тут буде комірчина, до якої ми будемо приносити свої запаси їжі на зиму, щоб узимку не загинути від голоду.
-         Ви що тут всі з глузду з’їхали, до зими ще як до неба рачки, а ви вже запасатися їжею будете.
 Посміявшись над зайцем, їжачком, білочкою та мишкою, вовк із лисицею побігли далі.
Ось наступила золота осінь. Друзі розпочали зносити до своєї комірчини різноманітну їжу. Коли комірчина була заповнена вщент їжею, звірятка знову почали веселитися та гратися.
Холодна зима прийшла несподівано. Сильний вітер, лапатий сніг – засніжило увесь ліс, та вірним друзям зима не страшна.  А ледацюги – вовк та лисиця – ходять лісом голодні і шукають щось поїсти. Хто знає чи перезимують вони цю зиму…

Мушко Юлія

Для вас життя нічого вже не значить...

 Для  вас життя нічого вже не значить,
Ви не цінуєте його окремі миті;
Вам все одно, коли товариш гірко плаче,
Вам все одно, що в нього щось болить.
Ви не обнімете й не скажете: « Я поруч»
І не заплачете разом із ним також.
Вам все одно на його стомлені і мокрі очі,
Ви ж ні до чого, Вас же нічого не болить.
Ви втратили любов один до одного,
Ваші серця черстві:
В них ні співчуття, ні жалю, ні любові
Вам просто все одно:
« Нехай його болить».
Ви ж наші сини

                                                                     Дубчак Марта

Хлопчик Вогонь Добра

Твір на протипожежну тематику
учениці 
Телязької ЗШ І-ІІ ст.
Дубчак Марти Ярославівни
(вчитель Горилюк О.М.)
Казка
Хлопчик Вогонь Добра
Одного дня на світ зявився хлопчик. Він просто сяяв: був маленьким і чистим, а в його очах горіло полум’я і цей вогонь йшов із серця й виділяв іскорки любові, доброти, щастя. Батьки дуже любили його і хлопчик, відчуваючи цю любов, передавав вогонь зі свого серця в їхні серця. Полумя за полумям іскорки любові потрапляли з його очей у очі батьків, а звідти у їх серця, наповнюючи їх ще більшою любовю.
А хлопчик все ріс і у його серці й очах  разом із ним ріс вогонь добра і любові. З часом цей вогонь переходив маленькими іскорками в інші пусті серця людей. І пізніше у них розгорявся великий яскравий і наповнений любові вогонь до навколишнього світу і людей.
А  хлопчик все ріс і з ним збільшувалася кількість іскорок, якими він ділився з усіма людьми. І через певний час в серце кожної людини, що є на  землі, потрапила ця іскорка. Вона також є і у наших серцях. Можливо, в когось вона розгорілася і у серці почав палати сильний вогонь любові, добра щастя і всього прекрасного. А у когось він , можливо, погас. Та хлопчик Вогонь Добра продовжував ділитися цією іскоркою і вона з новою силою розгорялася і люди почали розсилати уже свої іскорки любові іншим.
Якщо у вас нема ще цієї іскорки, будьте впевнені, згодом вона зявиться. Лише треба мати відкриті серця й очі, й завжди бути  готовим впустити у них добро, ласку, ніжність.
Пам’ятайте, хлопчик розсилає їх усім!!!
І коли ви зустрінете його, зробіть усе, щоб і у вашому серці знайшлося місце для добра. 

Вогник у лісі


Старий дрімучий ліс стояв цього ранку у глибокій задумі. Сонечко лише протирало свої оченята після глибокого нічного сну, усі лісові мешканці також лише виходили зі своїх домівок на пошуки сніданку.
Аж раптом роздався гул. Глухий рев луною прокотився дрімучими заростями, порушивши ранкову тишу. На лісовій галявині раптом з’явилася жовтоока велика та страшна істота. З неї вийшли люди, які винесли зі собою дивні пакунки та розпочали ламати гілля та збирати сухі галузки. Зібравши їх на одну купу, люди якимось дивним чином з маленької коробочки дістали дивного для лісових мешканців звіра: він виблискував яскравими червоними язиками, жваво поїдаючи хмиз, яким його годували люди.
Погаласувавши та повеселившись удосталь, люди сіли у металевого звіра та змусивши його рухатись, зникли у лісових хащах, залишивши дивного нового мешканця напризволяще. Лісові мешканці, попри острах, вирішили підійти і познайомитися з новоприбулим другом. Найсміливішим виявився старий вовк. Він сказав:
- Я піду та першим привітаюсь із новим другом.
Підійшовши ближче, вовк запитав:
-         Як ти звешся?
Звір на мить відірвався від поїдання сухих гілок і відповів:
-         Я вогник. І я зараз дуже голодний, тому принеси мені ще гілочок.
Вовк вирішив допомогти новому сусіду та пішов набирати хмизу. Він приніс багато гілочок та побачив, що вогник уже з’їв усі сухі галузки та почав крокувати сухою травою і уже наближався до старого дуба під яким знаходилася його нірка. Вовк почав сваритися із новим сусідом:
-   Чому ж ти не почекав на мене? Я ж тобі хмизу приніс, а ти  хочеш моє житло з’їсти?
Та вогник його уже не слухав: він усе їв та їв і ставав усе більшим та більшим. З’ївши старого дуба, він почав ласувати й іншими деревами, тим самим руйнуючи домівки уже й інших звірят. Коли вогник виліз на верхівку найвищого дерева і став розміром як половина старого лісу, він прокричав:
-         Тепер я уже не вогник , а лісова пожежа!
Звірята не на жарт перелякались, адже чули про такого страшного звіра від своїх матусь і згадали, що тоді треба робити. Хутенько зібравши усі відерця, які у них були, побігли усі звірі до річки, яка неподалік протікала, і почали лити на пожежу з усіх боків якомога більше води.
День уже наближався до свого завершення і спільними зусиллями звірятам таки вдалося погасити пожежу. Багато з них залишилося без домівок, деякі ж отримали опіки. Тому коли до їхнього лісу навідуються люди, звірята одразу ж просять їх не залишати вогника у них у лісі, бо наступного разу вони уже не зможуть його самостійно приборкати.