Стара казка на новий лад розказана

Зібрав якось Лев усю лісову спільноту та й каже:

-                Треба нам , друзі, усім дбати пор спільний добробут. Нелегкі часи настали у нашому лісі і аби убезпечити кожного з нас потрібно зібрати з усіх податки. Створити казну і використовувати її у крайній необхідності.

Усі підтримали володаря. Взялися, для початку, вибирати, хто займеться збором податків, хто оберігатиме казну та розподіляти видатки з неї буде.

Отож, збирати податки мали двоє Вовків-волоцюг, що увесь ліс їх боявся. До кого вони заходили, там відразу чулися крики, виправдання, благання а іноді й плач.

Найважче  було тим, хто був малим та кволим. У того забирали найбільше для «благих» потреб. А хто  хитрішим чи сильнішим був, до того усе часу зайти бракувало, а то й забулися Вовки за нього зовсім.

Позбиравши податки, наставили Ведмедя оберігати спільний скарб. Та як його встерегти?  Дивиться Ведмідь аж у казні і бочки з медом і м’ясце… Та й наш «охоронець» раз у раз то м’ясцем поласує, то медком закусить… Стереже бідолаха, аж важко й поворухнутися.

Розподіляти спільне майно взялася Лисиця. Черга до неї з потребуючих! Хто просить попоїсти дати, бо уже котрий день голодний, тому на лікарства грошей бракує, а у іншого житла немає -  з дітками ніде й перезимувати.

Усіх уважно вислуховує Лисичка і кожному відповідь готова:

-                Щоб мати що їсти, треба не лінуватися і не лише на податки працювати, а ще більше робити потрібно, щоб й собі щось залишалося. Захворіли. Шкода-шкода. Та чому необачні такі були, чому не берегли здоров’я. Самі винуваті. Житла немає. Кому зараз легко жити, у самої ремонт робити потрібно, а то й гостей запросити соромно…

Постояли звірі, напросилися досхочу та й розійшлися із своїми бідами хто куди.

Роботи й у Лисички багато. Треба ж нове житло, більш розкішне, будувати, поки казною вона розпоряджається. Та ще й про Ведмедя й Вовків пам’ятати треба – допомогти чим може, а то он як важко працюють. Лев про себе теж часто нагадує:

-                Не личить мені, царю звірів, задніх пасти, сама розумієш, Лисичко.

А казна ж невічна, швидко розійшлася – ще більше потреб виявилося у лісової влади! А що ж бідним звірятам робити, як далі жити? Думати про це тільки їм і потрібно. Бо зрозуміли, що сподіватися на спільну казну, на бобру владу нема чого.

Отак і у нашому, людському, суспільстві. Поки Вовки, Ведмеді та Лиси наситяться, то на усіх решта тільки й крихти залишаються. А як перевиховати у них їхні звірячі звички або ж наділити рисами інших – мудрих, справедливих, добрих, розумних лідерів – важка сказати. Адже й заєць, убравшись у вовчу шкуру, по-вовчому й вити починає.

Дубчак Марта