Т.Г.Шевченко

День української мови

Проблемні випадки наголошування

Ти керуй туди, де горить мета твоя

Іди туди, де хочеш йти, та не звертай в інші шляхи.

Як мріяв ти іти туди, то мрій і дальше: йди туди,

Лиш сподівайся сам на себе і добивайся одного,

ідеш вперед, не оглядайся, і не звертай назад з шляху.

А мріяти – це непогано, то розслабляє нас усіх.

Ми мріємо про все, що хочем: про телефон, красу і мудрість,

Про доброту та щедрість всіх, щоб нас любили всі пре всі,

І щоб не жили ми в біді. Щоб ми були всі багачами,

А не отими бідняками, що руку завжди простягають

І жаль-жаль завжди з собой тягають.

А я мрію лише про те, щоб бабця з дідом ще жила,

Щоб я скінчила добре школу і жила так, як ще ніколи.

Хочу поїхати туда, до рідного свого села,

Там де чекає бабця і дідусь - від цього щиро я всміхнусь.

Забуду те все, що було, як зачіпило мене зло,

Як тато бив посеред ночі, а із очей котились сльози.

Та й думаю я це собі: якби здійснились мрії ці.

Та думаю, що ще здійсняться, але чекати довго ще.

Та витримаю я іще. Не зіпсую своє лице,

Не простягну руки своєї до пляшки житньої цієї.

Помилки ні я не зроблю і за батьками не повторю.

Поїду звідси й не вернусь, не пошкодую, обіцяю.

Я бути просто вже не можу і просто звідси я втікаю.

Хто любить мріять так як я , то це є справа добрая.

Любіть ви мрію так як я , бо мрія просто - не страшна.

Помріяв трошки - й лиха через це ніякого не маєш.

Я мрію те, що я пишу, і думаю, що все владнаю.

Я йду- іду вперед і ні на кого не зважаю.

На вигляд просто я щаслива, а в  середині сум і жаль.

Пробачте всі, що я так кажу, але мені треба тікать…

Жеребецька  Ірина

Гумореска "Уроки"

Я писала уроки і почало гриміти,

 Писала недовго, бо почала тремтіти.

Хоч і я не злякалась, але з хати тікала.

Взяла книжку з собою й надворі научалась.

Але ж знову надворі довго я не була,

Бо гроза мене в хату знову ж загнала.

Ось такий в мене був учорашній той вечір

І домашнє завдання сумувало в щоденнику весь вечір.

Дубчак Марта

Мій рідний край

Пташки співають, сонце гріє.

О, як же гарно на Україні!

І ріки сині біжать у даль,

Який прекрасний мій рідний край.

І небо чисте-чисте

Дарує нам спогади різні.

Дубчак Марта             

Байка "Праця й лінь"

Працьовитість працювала,

Двір гарненько замітала,

Прибирала, прибирала,

Все собі поназбирала,

Та лінь весь час навчала.

А  лінь не слуха та не слуха,

Розвернула кудись вуха.

Та ось настала вже зима,

А у ліні нічого нема.

І прийшла вона до працьовитої людини,

Щоб та їй дала хоч зо дві хлібини.

Та їй дала дві хлібини, чаєм напоїла.

Лінь подякувала щиро

Й побажала тільки миру.

Щоби й нам не бідувати,

Треба всім старанно працювати.

Атлас Леся

Гумореска "Переїв"

Якось до Вови Олійника прийшов товариш Сашко.

 І вони посперечалися, що Володя з’їсть сто тістечок.

От і Вова наш почав

І друг йому не помагав.

І почав він: перше, друге…

Ну, нарешті сорок друге…

Так і Вова наш все з’їв,

Що сказав: «Я переїв»

Йому погано було вже…

Але дідусь приніс іще.

Та Вова сказав, що з друзями не сперечатиметься

І в суперечки він не пхатиметься.

Бо так йому було погано,

Що він кричав це слово – «Мамо!»

Атлас Леся

Свято неньки

Щиро пісня вже заграла,

Моя ненечка вже встала.

Матуся в мене ніжна щира,

А її пісня для мене мила.

Така прекрасна і чудова,

Також весела кольорова.

Люблю свою матусю ніжно!

Скажу я їй, поки не пізно.

Бо свято неньки наближається,

А все погане забувається!

Атлас Леся

Мій чудовий край

Мій край, чудовий край,

Сам він неначе рай,

Де ростуть прекрасні квіти,

А доглядають їх же діти.

В ньому весело живеться,

Робиш все, що заманеться.

Хоч гуляй полями і лугами,

Та тільки мову нашу ти не топчи ногами,

Ти завжди добрим будь

Та про край свій рідний й мову ти ніколи не забудь!

 Атлас Леся

Сила любові

У невеличкому містечку з прекрасними краєвидами і з добрими людьми у старенькому будинку жила гарненька дівчинка на ім’я Люсі , вона мала ще брата Джастіна. Жили вони небагато, Джастін був старший від Люсі на 3 роки, а їй було12 . Їх  мати була науковцем, а батько військовим . Настало літо і батьки відправили їх до бабусі. Вона жила за містом у великому будинку з просторими кімнатами , цікаво розмальованими стінами.

 Джастін і Люсі туди потрапили вперше, їм все було цікаве: вони ходили, розглядали і запитували у місіс Нелі (це була прислуга їх бабусі) . Місіс Нелі відвела їх у кімнату, де вони мали проживати - це була прекрасна простора кімната . Джастін і Люсі розклали речі і не помітили, як сонце змінила літня тепла ніч . Діти лягли у ліжка і довго не могли заснути, вони ділилися враженнями . Але все таки  Джастіна охопив сон , та Люсі не спала, вона розглядала кімнату. Раптом у куточку кімнати у темряві сяйнуло світло, вона зразу злякалася і накрилася ковдрою вище, але  якийсь голос їй шепнув: «Іди, не бійся» Вона встала і повільно пішла за дивним голосом. Перед нею відчинилися  двері і вона побачила перед собою  чудове море. Воно переливалося різними відтінками, сонячні проміння плюскались у кучерявих хвилях - це було неймовірно красиво. Роздивившись море, Люсі озирнулася навколо і побачила чудовий ліс: велетенські дерева, яскраві квіти, мелодійні звуки птахів. Яскраві кольори лісу вабили  око. Дівчинка не втрималася і пішла вздовж узбережжя. Воно було невеликим завдовжки і вона зрозуміла, що потрапила на острів. Коли вона ішла назад, то помітила чудову арку з гілля дерев , а посередині   була куля, у якій сяяло світло, і вона зайшла туди. Там було ще цікавіше. Вона розглядала все це із захопленням і не помітила, як вийшла на галявину. Її оточували чудові великі квіти але тільки двох кольорів: червоного і жовтого.  А по середині був  великий камінь.  Люсі підійшла ближче і побачила там якісь надписи і чотири стрілочки, які вказували у різні напрями. Перша стрілка показувала праворуч і дівчина пішла у цьому напрямку, зробивши декілька кроків, вона побачила будинок, у якому також сяяло світло. Люсі зайшла у дім. Перед нею була красива простора кімната, посередині якої стояв стіл,  прямо - великий комод, а скраєчку ліжко. На столі стояла чашка чаю і три рум’яних пироги. Як тільки вона присіла відпочити, у кімнату хтось увійшов - це була стара Бобриха. Вона глянула на Люсі і сказала:

-Привіт, я тебе вже давно чекала.

 Спочатку Люсі не могла промовити й слова від здивування, та Бобриха  сказала:

Не хвилюйся, я  не зроблю тобі нічого поганого. Я знала, що рано чи пізно ти прийдеш.

Люсі здивовано запитала:

  - А куди я потрапила, що це за дивне місце?  

  - Це острів Туніс, господинею якого є велика чорна  пума Аніра. Саме вона зробила так, щоб ти потрапила сюди. Вона вважає, що саме ти із своїм братом повинні захистити наш острів і стати королем і королевою, - повільним і водночас строгим голосом відповіла Бобриха.

  - А чому ми?

  - Тому що ви особливі, ви не такі як  всі, ви повинні нас захистити.

  - А чи можу я побачитися із Анірою? - запитала Люсі.

  - Ніхто не знає, де вона. Кішка з’являється тоді, коли на острів приходить небезпека. Не хвилюйся, ти побачишся з нею вже скоро, якщо ти вже тут.

  - Так звичайно, але як я маю сюди привести Джастіна. Я не впевнена, що він повірить і прийде

  - Люсі, ти повинна повірити у свої сили. Тобі вже час йти, а завтра прийди з братом. Добре? Ти пам’ятаєш куди йти?

  - Так, звичайно.

  - Я тебе проведу до каменя, а далі іди сама.

Вони дійшли до каменя і Бобриха сказала:

- Прощавай, завтра обов’язково приходь. Я чекатиму на вас.

Люсі повернулася додому. Через декілька хвилин вона була у кімнаті, Джастін ще спав. І вона також тихенько лягла і заснула. Наступного ранку, поснідавши, діти пішли у двір, щоб погратися. Люсі розповіла, що з нею трапилося минулої ночі. Джастін спочатку не повірив, та Люсі запропонувала йому цієї ночі піти разом із нею. Врешті Джастін погодився.

Настала ніч. У кімнаті було темно. Хлопець уже спав, та Люсі чекала поки у кутку кімнати знову з’явиться світло. Нарешті. Пора. Вона швиденько піднялася, одяглась, розбудила Джастіна і вони разом вирушили у невідому путь.

Хлопчик був дуже здивований, та водночас йому усе подобалося. Він із цікавістю розглядав дерева, квіти і море. Сестра провела брата по тій стежині, що вчора мандрувала сама до будинку старої Бобрихи.

Там їх уже чекали.

-Привіт друзі, - сказала Бобриха.

-Доброго дня, - відповіли діти.

Бобриха розповіла Джастіну про острів. Дивно, але Джастін повірив у кожне слово. Коли діти почали прощатися, раптом у двері хтось голосно постукав. Це була охорона темних сил цього острова. Бобриха зачинила двері на усі замки і наказала дітям сидіти тихо. Та невдовзі двері були вибитими. І два величезних Ведмедя в обладунках увірвалися у дім.  Вони побачили дітей і мовчки забрали Люсі. Вона кричала, виривалась, та це не допомогло. Тоді Джастін почав захищати сестру, та вони відштовхнули його і хлопець впав. Взявши непритомну Люсі на руки, вони зникли у темній частині лісу…

Дубчак Марта

Страх, що усіх боявся

     В одному з чарівних світів, яких є безліч в дитячій, та й не лише, уяві, існувала країна під назвою Королівство Страху. Столицею там було місто Страхівниця. Цією країною правив давній рід, що славився своїми подвигами, гідних назві цього королівства.

     У цій країні побутувала легенда, що колись голова одного давнього роду Страшків налякав своєю появою найбезстрашнішого Олександра Македонського і той зі страху полишив поле бою.

    І от одного разу народився в родині Страшків маленький принц, якого всі із нетерпінням чекали. Назвали його Моторошним І. Та хлопчик, на диво усій своїй родині, ріс зовсім не страшним чи жахливим і точно вже не моторошним. Він був доволі веселим, жвавим, життєрадісним і зовсім не любив когось лякати. За це дітлахи, з якими він грався, дали йому прізвисько Моторчик.

     Ось так і ріс Моторчик, усім допомагаючи, веселив тих, кому важко і сумно. Батьки ж не підтримували його і вчили бути грубим, невихованим та жорстоким. Але хлопець по-іншому не вмів поводитись: він намагався, але за кожним разом йому було сумно та боляче бачити інших діток, які тікали і плакали, коли він їх лякав.

    Моторчику не подобалося таке життя , і одного разу він вирішив втекти зі свого дому. Зібравши речі, він тихенько вислизнув із кімнати, і коли  майже добіг до дверей замку, його затримав батько.

 -Ти куди це зібрався у такій порі? – запитав грізно батько.

 - Т…та я , - почав, затинаючись, виправдовуватися хлопчик, - вирішив трішки спробувати самому полякати дітей, - видумав поспіхом  Моторчик.

          - Нарешті, - вигукнув король.  – Ходи, синку, зі мною до світу людей і там пострашкуємо на славу, - сказав він, взявши Моторчика за руку.

         - Скік-скок, - сказав батько і в цю ж хвилину вони опинилися у чиємусь будинку.

         - А тепер іди о-он до тієї кімнати і налякай он ту дівчинку, - з ентузіазмом але пошепки промовив батько.

    Моторчик злякано рушив з місця. Його коліна затремтіли та він твердо для себе вирішив, що довершить свою страхітливу справу. Уже підкравшись до маленької дівчинки, яка спокійно гралась своїми лялечками, він вигукнув:

 Гав!

      Дівчинка із несподіванки кинула свої іграшки і підстрибнула на місці, голосно закричавши. Так голосно, що Моторчику аж у вухах задзвеніло. Обернувшись, вона побачила хлопчика з коротким чорним волоссям і великими зеленими очима. Одягнений він був у чорну накидку , а на голові у нього були прикріплені веселі червоні ріжки. Побачивши зніяковілого хлопчика, вона засміялася і сказала:

Ха-ха, а я подумала, що це справді хтось страшний мене надумав лякати, а це просто малий чудернацький хлопчик, - ще більше почала сміятися дівчинка.

Я зовсім не малий чудернацький хлопчик, я моторошний Страшко. Ти повинна мене боятися.

Ха-ха-ха , - не переставала сміятися дівчинка, - та невже. Я тебе сама зараз ще більше налякаю.

-Та невже, - розсердився Моторчик не на жарт.

От побачиш, - і так голосно закричала, кличучи маму, що Моторчик кинувся утікати. А дівчинка продовжувала сміятися йому услід. Моторчику стало дуже соромно, та йому було настільки страшно, що він не припиняв бігти до батька.

       Чому він тікав, запитаєте ви? Та тому, що пам’ятав, як колись вони в школі проходили тренування у людському світі. Основним правилом було не попадати на очі дорослим. А Моторчик, налякавши малого хлопчика, не встиг утекти і його помітила мама малого. За це наш герой отримав догану і як він тоді розчарував свого батька… Ох, як же добре він пам’ятає усе це! З того часу Моторчик дуже боїться потрапити на очі дорослим, щоб не засмучувати тата.

     Але Моторчик розумів, чому важливо лякати дітей, їм про це розказувала вчителька.

Якщо ти лякаєш когось, то із нього сиплються маленькі чорні зернятка жаху, які потрібно збирати і пізніше посадити їх. Із них виростають чудові дерева але із дуже гіркими плодами .

      Моторчик їх дуже не любив, але більше  у Королівстві Страху не було що їсти.

         Тікаючи хлопець таки встиг прихопити пару зернят. Підбігши до батька він помітив його суворий погляд  і дуже засмутився. Батько взяв Моторчика за руку і знову промовивши заклинання, вони опинились у замку.

Я розчарувався у тобі Моторошний. Ти мене дуже засмутив сьогодні, - сказав батько. -  Якщо ти будеш таким нездарою і боягузом надалі, я не зможу тобі передати своє Королівство, з роздратованим та сумним виглядом сказав батько.

     Моторчику стало дуже образливо і він почав плакати. Хлопчик сердився на ту дівчинку, думаючи, що це вона у всьому винна, а потім він почав нарікати на себе:

Чому я такий нестрашний? – промовив він сам до себе, вдивляючись у нічне небо над головою.

       Він думав, думав і думав та так сильно і напружено, що, здавалось у нього ось-ось закипить мозок. І тут він придумав:  «- От піду прямо зараз до тієї дівчинки і так її налякаю, що вона… що аж…» - аж не міг уявити Моторчик, що з нею може трапитися.

Зібравшись із своїми думками та волею хлопець промовив:

Скік-скок!

І в ту ж мить опинився знову вдома у тієї ж дівчинки.

        Коли він зайшов до своєї кімнати , то помітив, що там нікого нема. Моторчик заліз під ліжко і почав чекати на неї. Він уже чітко  уявляв собі, як схопить дівчинку за ногу з-під ліжка, і та…ак налякає, що вона аж підстрибне.

          Насолоджуючись своїми думками про помсту, Моторчик незчувся, як прийшла дівчинка. Тільки ж вона сіла на ліжко і звісила із нього свою маленьку ніжку, як тут «Хап» і Моторчик її упіймав. Та вона не стала кричати на превеликий подив  хлопчика. Вона лиш на мить здригнулася і лише одне чорне зернятко впало на підлогу. Натомість недовго думаючи вона зазирнула під ліжко і , помітивши там Моторчика, почала голосно сміятися.

Ага це знову ти! – радісно вигукнула дівчинка.

Так це я, - спочатку невпевнено почав  Моторчик. -Я прийшов знову тебе налякати, - більш впевнено промовив він .

-А чому ти сидиш під ліжком?

-Н-ну, бо я хочу тебе налякати, і я ж це зробив! Ось бачиш - зернятко страху.

-Ха-ха, - засміялась вона, - дійсно. Але це вдалося тобі лише на мить.

      І тут хлопчик помітив дещо дивне: коли дівчинка сміялася на підлогу почали падати білі зернятка, яких хлопчик спершу не помічав.

-Хто ти? - запитала дівчинка.

-Я принц Королівства Страху і мене звуть Моторчик, а ти?

-Ти такий смішний, - усміхнулася вона. – А я Марійка. Послухай, а може б нам з тобою варто було б потоваришувати?

-Можливо, - замислився Моторчик. – Але от що дивно, я ніколи не чув, щоб люди сміялися і що від цього теж з’являються зернятка  але білого кольору.

-А для чого вони? - запитала Марійка.

          Моторчик роз’яснив Марійці звідки він і для чого йому потрібно лякати дітей. Подумавши, Марійка запропонувала:

-Можливо, буде краще, якщо ви будите сіяти зернятка сміху а не страху?

-Варто спробувати, - погодився Моторчик.

       Повернувшись додому він посіяв зернятко сміху і з нього виросло гарне біле дерево на якому росли солодкі та смачні плоди.

          З того часу у Королівстві Страху почали сіяти лише зернятка сміху, а Моторчику уже не потрібно було усіх лякати. Він почав смішити людей, так як це робили й усі інші жителі Королівства.

           А що ж з Марійкою?  Вона продовжувала товаришувати з Моторчиком, вони стали нерозлучними друзями, а батько нарешті почав пишатися своїм сином.

Дубчак Марта

Казка "Хороша думка"

Одного літнього сонячного ранку на галявині гралися лісові звірятка. Там зібралися: зайчик, їжачок, білочка та мишка. Вони стрибали, веселилися та й трохи поморилися. Ось і сіли перепочити. Хтось із них під час розмови згадав про зиму, а зайцеві у голову прийшла хороша думка: змайструвати комірчину, де можна було б сховати запаси їжі на зиму. Пропозицію зайця звірята підтримали.

На другий день усі прийшли на галявину, кожен узяв зі собою інструменти і взялися до роботи. Попрацювали декілька днів – і комірчина готова! Неподалік, лісом, пробігали вовк та лисиця. Побачивши як трудяться звірятка, вовчику та лисичці стало цікаво, що там відбувається.

-         Що це ви тут майструєте? - Запитала лисиця.

Тут буде комірчина, до якої ми будемо приносити свої запаси їжі на зиму, щоб узимку не загинути від голоду.

-         Ви що тут всі з глузду з’їхали, до зими ще як до неба рачки, а ви вже запасатися їжею будете.

 Посміявшись над зайцем, їжачком, білочкою та мишкою, вовк із лисицею побігли далі.

Ось наступила золота осінь. Друзі розпочали зносити до своєї комірчини різноманітну їжу. Коли комірчина була заповнена вщент їжею, звірятка знову почали веселитися та гратися.

Холодна зима прийшла несподівано. Сильний вітер, лапатий сніг – засніжило увесь ліс, та вірним друзям зима не страшна.  А ледацюги – вовк та лисиця – ходять лісом голодні і шукають щось поїсти. Хто знає чи перезимують вони цю зиму…

Мушко Юлія

Казка "Хлопчик Вогонь Добра"

Одного дня на світ з’явився хлопчик. Він просто сяяв: був маленьким і чистим, а в його очах горіло полум’я і цей вогонь йшов із серця й виділяв іскорки любові, доброти, щастя. Батьки дуже любили його і хлопчик, відчуваючи цю любов, передавав вогонь зі свого серця в їхні серця. Полум’я за полум’ям іскорки любові потрапляли з його очей у очі батьків, а звідти у їх серця, наповнюючи їх ще більшою любов’ю.

А хлопчик все ріс і у його серці й очах  разом із ним ріс вогонь добра і любові. З часом цей вогонь переходив маленькими іскорками в інші пусті серця людей. І пізніше у них розгорявся великий яскравий і наповнений любові вогонь до навколишнього світу і людей.

А  хлопчик все ріс і з ним збільшувалася кількість іскорок, якими він ділився з усіма людьми. І через певний час в серце кожної людини, що є на  землі, потрапила ця іскорка. Вона також є і у наших серцях. Можливо, в когось вона розгорілася і у серці почав палати сильний вогонь любові, добра щастя і всього прекрасного. А у когось він , можливо, погас. Та хлопчик Вогонь Добра продовжував ділитися цією іскоркою і вона з новою силою розгорялася і люди почали розсилати уже свої іскорки любові іншим.

Якщо у вас нема ще цієї іскорки, будьте впевнені, згодом вона з’явиться. Лише треба мати відкриті серця й очі, й завжди бути  готовим впустити у них добро, ласку, ніжність.

Пам’ятайте, хлопчик розсилає їх усім!!!

І коли ви зустрінете його, зробіть усе, щоб і у вашому серці знайшлося місце для добра.

 Дубчак Марта

Позаурочні роботи

З досвіду проведення заходів позаурочної роботи у Телязькій ЗШ І-ІІ ступенів Сокальського району